Лесі Українці
( до
145- річного ювілею)
У
Новоград-Волинську, у чудовім краю,
Леся народилась, я
це добре знаю.
У чотири роки вона
вже писала,
У п’ять – на
фортепіано гарно грала.
Українську пісню з
малих літ збирала,
Батькові сорочку
Леся мережала.
Українкою назвала
мати свою доню,
Словом грізним
гартувала її тверду волю.
Перший вірш
«Надія» Леся написала,
Коли їй тринадцять
у житті минало.
Це Олені-тітці
вірш цей присвятила,
Коли та в Сибіру у
тюрмі сиділа.
Її гарні вірші
часто я читаю,
«Давню казку»,
«Лісову пісню»
Також добре знаю.
Про весну
прекрасну мріяла, гадала,
Коли хвора й бідна у ліжку лежала.
У вікно до неї
весна завітала,
Й квіточки
біленькі їй подарувала.
І зраділа щиро
стомлена душа,
Ти ж бо, наша Лесю, завжди молода!
Майстру слова
Подільський край
– земля Михайла,
Тут Коцюбинський
змалечку зростав,
Брюнет, стрункий
і худорлявий,
З глибоким
блиском у очах.
В поставі
елегантність і у мові,
І рівновага, гармонійність
теж,
Був людяним і
чесним, і правдивим,
Ще й квіти він любив безмеж.
Читав багато,
знав аж дев’ять мов,
Та й почерк
був у нього гарним і виразним,
Великий
майстер слова він,
Захоплювався
всім прекрасним.
Михайло
прагнув до добра й краси,
Шукав їх у
житті людському,
І часто чув
він запах чебрецю,
Й бриніла в
серці рідна мова.
Та особливо
Україну він любив,
Людей і
мальви, пісню українську,
Вони завжди
були із ним,
Любив всім
серцем землю материнську.
І спадщину
для нас він залишив –
Мистецькі
твори,
Глибокі
задуми й художній смак,
Не зникнуть
в пам’яті ніколи.
Життєпис
(до 290- річчя Г.С. Сковороди)
У Полтавськім краю, у сім’ї козацькій,
Народився хлопець – Гриць Сковорода,
Першу свою школу він пройшов завзято,
Із
музичним хистом в дяка – скрипаля.
Грав він на сопілці й скрипці, і бандурі,
І
співав в капелі, й вірші він писав,
Добрий був учитель і філософ вмілий,
Та проте мандрівне вибрав він життя.
Курними шляхами заходив у села,
І зближався з людом, бо народ любив,
Тут байки читав він і казки малечі,
І бентежив думи змучені старечі.
Спадщину велику залишив для нас він,
Й мудрі афоризми – приклад для життя.
Світової слави й вдячність від народу,
Заслужив навіки наш Сковорода.
Тарасу Шевченку
В
убогій хатині, в кріпацькім селі,
У Григорія,
батька Тараса,
Маленький
хлопчина з’явився в сім’ї,
Та доля судилась нещасна.
Тринадцять
минало – ягнята він пас,
І воду носив
школярам,
А сестри свої
голубками звав,
І з панством
боровся завзято.
Нужденне
життя, голодні роки,
І біль коло
серця щоденний,
За кривди
людські, за страждання гіркі,
Провів він
життя у казармі.
Жагу проявив
велику свою
До пензля,
пера і грізного слова,
Будив,
закликав і твердо стояв,
Щоб вільна була
наша мова.
Послання писав
поколінню своєму,
І тим, хто
помер, хто живе, і буде ще жити,
Чужого щоб
вчились, свого не цурались,
Вкраїну, щоб вміли любити.
Кохайтесь, дівчата вкраїнські мої,
Та лише не з москалями,
Благав наш поет і просив, і навчав
У творах своїх і поемах.
Та хто ж «Катерини» із нас не читав?
Хто «Наймички» з нас ще не знає?
«Причинни»,
«Кавказу» і «Сну» не видав?
І збірки
«Кобзар» ще не має?
Ця книга у
кожного є на столі,
Ця книга із
книг – всім відома,
І кожен читає її залюбки,
Бо ж вічна
вона, як і мова.
Подяку
сьогодні складаю Тобі,
Поете наш,
славний Кобзарю,
І квіти
кладу, і схиляю чоло,
І в краще
майбутнє я вірю.
Слова
«Заповіту» співаємо всі,
І будем його
пам’ятати,
В сім’ї нашій славній, великій, новій,
Тебе не
забудем, Тарасе!
Тарас –
художник
Тарас-художник малював картини,
Нетлінні нам шедеври
залишив,
Це серію
офортів «Живописна Україна»,
А також ще
портрети він творив.
Спочатку це
були олійні лиш полотна,
Пізніше
акварельні вподобав,
В умовах
заслання – графічні всі роботи,
До них
Тарас велику жагу мав.
Тож ми сьогодні скажемо: «Спасибі»,
За ті
полотна, що для нас створив,
Нехай же
вічна слава не загине,
Бо знаємо,
для нас боровсь і жив
Немає коментарів:
Дописати коментар