Робота
учасника конкурсу «Я – журналіст!»
у номінації «Цікаве
– поряд»
учня 10 класу
Шпиколоського НВК
Золочівського району,
Львівської області
Рибки Богдана
Григоровича
Чим мене приваблює
професія журналіста
Есе
-
У мене часто виникає питання : «Ким ти
хочеш стати у майбутньому?».
-
Думаю - журналістом.
-
Журналістом? Це – прекрасно! Але чим ця
професія тебе приваблює?
-
А тим, що роль журналіста в суспільстві
дуже важлива. І я не раз з цікавістю спостерігаю, по телебаченню чи Інтернету,
за роботою журналістів. Розумію - саме вони обізнані про новини в усіх галузях
навколишнього світу, про події міжнародного значення, факти з дійсності власної
держави і доносять усе людям. А ще для цієї професії характерне подорожування,
яке я дуже люблю. Черпати матеріали, брати інтерв’ю, чи вести ефірний репортаж
– це мистецтво, це творчість, а відтак вона потребує природної обдарованості.
-
Але це не тільки професія, а й
наполеглива праця.
-
Так. Спостерігаючи за журналістом під
час інтерв’ю, можу твердити, що він виступає у ролі психолога або педагога, бо мусить проявити
свої авторські здібності під час спілкування з співрозмовником. Думаю, що в наш
час професія журналіста – це й певне звання. Ці люди несуть користь іншим і
мають авторитет, тому що можуть допомогти, порадити і підтримати у будь-яких
ситуаціях. А ще привабливим є те, що прізвища журналістів зустрічаємо під
репортажами, коментарями, статтями.
-
А чи потрібна сучасному журналісту
освіта?
-
Звичайно! Я цього не заперечую. Журналістська
освіта обов’язкова! Але, окрім, важливими є самовдосконалення журналіста,
постійне спілкування та практика за кордоном. Хороший фахівець повинен бути
ерудований у різних галузях: політики, історії, літератури, географії,
біології, медицини. Він вивчає мови, багато читає та й цікавиться життям, щоб
було про що писати чи розповідати. Розумію, що після здобуття журналістської
спеціальності людину оцінюють не за наявним документом про освіту, а за
вміннями та знаннями.
-
Але ці люди часто ризикують життям, щоб
виконати свою справу добре, щоб донести до слухачів достовірну інформацію.
Особливо в сьогоднішній час журналісти перебувають на Сході нашої країни і
готують репортажі із гарячих точок, з самого центру подій, відчувають стрес,
ведуть власне спостереження та журналістське розслідування. Несуть велику
відповідальність за кожне слово.
Тому
подумай, чи правильний вибір ти зробиш, чи не краще підібрати тобі іншу
спеціальність?
-
Я вже не раз міркував над тим. Але
журналіст не тільки потребує інформації про світ, а й намагається створити світ
зручним. Я допомагав би людям у розв’язанні моральних проблем і вносив у життя
трішки добра, позитивно впливав би на громадську думку і правдиво й відкрито
дивився у вічі дійсності.
Я
думки не зміню. Прагну і уявляю – я журналіст!
Усе
покаже час і моя наполегливість.
З
пам’яттю про минуле,
надією
про майбутнє й вірою в Бога,
600 років проживає село Шпиколоси
Вибираючи номінації для участі в конкурсі «Я -
журналіст!», саме зупинився на темі «Цікаве поруч», бо багато цікавих фактів із
історії села почерпнув у односельчан-старожилів
та вчителя історії Богдана Павловича Гуляка. Вони, наче факел, що вихоплює з
темряви нашу минувшину. І я відчув потребу – все почуте дослівно передати
іншим, а головне - туристу, який би завітав у нашу місцевість.
Спершу я розкажу йому, що з далеких
прадідівських часів перед нами постає велика і цікава біографія нашого села
Шпиколос. Як і багато інших сіл, воно має свій вік, свою історію, долю, свою
загадковість. Перша згадка про нього датується у 1415 році, а назва походить
від того, що далекі предки тут мали майстерню по виготовленню наконечників для
стріл або списів, бо слово «спікулюс» означає вістря. Над селом з південної
сторони здіймається піщана гора Говда. Існують сільські перекази, що тут знаходилося давнє
місто Дугля, з якого були підземні переходи, на відстані 8 км, до замку в с. Гологори.
Найбільшим багатством нашого села та невід’ємною
частиною життя кожного з нас є
святиня, якій виповнилося 108 років. Вона
стоїть на видному місці і красується своїми сонцесяйними куполами. Її міцні
кам’яні стіни вбирають у себе думки не одного покоління, а зараз проводяться
реставраційні роботи. Нетлінним скарбом храму є Євангеліє, видане у Львові 1743
року та розтріснутий дзвін з написом «Року Божія 1799».
Виринувши із сивої давнини, чимало всього
– доброго і не дуже, радісного і сумного пережило село за свої роки. Глибоко
запала в мою душу розповідь моєї прабабусі Калінської (Клиш) Софії Михайлівни (1932 р. н.) про жахливу
історію рідного села у роки
війни.
І ось ми з туристом у центрі села біля пам’ятника жертвам 18 квітня 1944
року. Це - постамент Божої Матері і стела з прізвищами загиблих односельчан у кривавий день Великодніх свят. Саме в цей час
у нашому селі сталася трагедія. Війна котилася на захід, поглинаючи людські
життя і все, що траплялося їй на шляху. Село було спалене німецькою каральною
експедицією. Жертвами стали всі мешканці села. Хто залишився живий, був
відправлений на роботу в Німеччину.
Великих лих зазнав наш рідний край:
Нашестя вражих орд, війну, біду,
Та селянин із рідних місць,
По своїй волі не тікав ніколи.
Після війни, на згарище-село,
З
доріг далеких, із тюрми-полону,
Хоч дому того, власне, не було.
Він все-таки вертав до того дому.
Пройшовши важкий післявоєнний шлях, мої
земляки будували нове життя у селі. Їм не було легко і просто. Переконаний,
що немає жодного свідомого мешканця,
який не знав би цієї історії. Минули
роки і десятиліття, а чорний день трагедії все одно хвилює жителів, бо зачепив
своїм недобрим крилом кожну родину. І сьогодні цей день об’єднує всіх живущих
одним болючим спогадом, однією печаллю і молитвою. Щороку поспіль тут, на
третій день Великодня, відправляється молебень за невинно страчені життя. Я
вважаю, що біль цей - священний. З нього теж починається Батьківщина.
Підходимо з туристом до каплички,
збудованої громадою до 2000-річчя Різдва Христового. Навпроти – пам’ятник
борцям за волю України у 1914-1919 роки, встановлений місцевою «Просвітою». Поруч – окраса села,
моя школа (директор Анатолій
Володимирович Галян). Саме тут, у 2002 році, за ініціативи директора
навчального закладу(на жаль тепер покійної) М. М. Галян відкрито музей
гончарства – живу історичну пам’ятку моїх земляків. Бо ж з метою виживання
односельчани осягнули це ремесло і протягом багатьох років їхні руки творили
прекрасний посуд. А
де ж ще можна було б зібрати та показати
все те, що залишили нам предки? Звичайно, у музеї. І він у нас є ! Це велика краєзнавча робота, бо наявна багата
колекція гончарного посуду із червоної та чорної кераміки. Втішно,
що культура спілкування з музеєм входить у свідомість нашої молоді через Дні
відкритих дверей, виховні години, музейні зустрічі та уроки.
Проходимо біля Народного Дому «Просвіта» і
зупиняємося біля пам’ятника борцям за волю України: Небесній Сотні і тим, що віддали
життя на Сході нашої Вітчизни. І
ми, ще зовсім юні, наслідуючи їх, завжди готові стати на захист рідної землі.
І ось вдвох долаємо трьох кілометрову відстань від села у лісовий
масив, в урочище «Макогін», де героїчно боролися і віддали своє життя за
майбутнє прийдешніх поколінь воїни Української Повстанської Армії. Саме, 14
жовтня 2016 року, силами громади села поставлена капличка та встановлений, на могилі
УПА, пам’ятний хрест. Щорічно, у День Захисника Вітчизни та свято
Покрови Пресвятої Богородиці проводяться молитовні заходи, вшановуючи пам’ять
загиблих. Віднайдена тут криївка та відновлена оаза з чистою, джерельною водою.
Як зараз ми глибоко розуміємо ціну рідного краю і вчимося
цінувати досягнуте. Розуміємо, що село вміє говорити, треба тільки знати
його мову – мову минулого, нинішнього і майбутнього.