Маки
Оповідання
Літо буяло у
всій своїй красі. Милувалися соняшникові
поля. Їхні розкішні
голови
не стомлювалися радісно кивати сонечку, яке своїми веселими
промінчиками наповнювало світлом все навкруги.
Дзвінко доносився пташиний
спів, чути було дзижчання клопітких бджілок, які жваво збирали нектар.
Повітря
прозоре, чисте, настояне соняшниковим ароматом. Усе раділо літу і
здавалось
казковим.
Високі соняхи сміялися і весело перемовлялися між
собою, хизуючись своєю
красою. Лише
маки, що росли обабіч поля журно мовчали, схиливши свої
голівки. Обізвався красень соняшник:
-
Нас пестить тепле, лагідне сонечко,
колише
літній вітерець. Наші
пелюстки п’ють
ранкову росу, наповняючись життєдайною силою. І тому ми
такі високі, вродливі,
нас шанують і цінять. А ти, маче, гарно
цвітеш, червоний
колір тобі до лиця. Але чому ви, як тільки
розквітнете – уже й облітаєте? Мало у
вас краси.
Зірву я вас!
І враз стрепенулася квітка – мак і благально
промовила:
-
Не рви нас! Не висмикуй з корінням! Не
губи нашого цвіту! Нехай
горить і нагадує краплинки крові!
І тільки сонях
простягнув свою руку, як почув з уст маку неймовірно цікаву
історію.
-Тут спочивають герої, які загинули, захищаючи
рідний край від ворогів. Вони
лягли у землю святу, і де впали їхні останні
краплинки крові - ми, тендітні маки,
проросли.
Кров дідів наших вогненно розцвіла, забагряніла у наших пелюстках,
мов жар. А чорна наша серцевина – це журба, печаль і
туга.
Схилили
маки ще нижче свої голівки, зронивши на землю сльозинки.
Защеміло серце соняшника. Нахилився він ближче,
обняв квіти, пригорнув до
серця і промовив:
-
Я відчуваю, що це сльози матерів, дітей,
сестер, дружин.
Тепер
ніхто не зможе вас, дорогі мої, знищити! Ви оживаєте пам’ять
і
розквітаєте на згадку про загиблих й
радуєте людей своєю красою.
І я теж нестримно
намагаюся своїм сонячним дотиком доторкнутися до
серця кожного українця
і об’єднати в одну велику родину!
Немає коментарів:
Дописати коментар