Оповідання "Калиновий цвіт"

Ярина Рибка

     Це було давно, ще тоді, коли сестричка Ганнуся була малою. Неподалік нашого будинку посадила вона  кущ калини. Ростила його, доглядала, разом з ним і підростала сама. Чим більше  про нього турбувалася, тим швидше він оживав, наповнювався цілющою силою рідної землі.

Яка ж то радість та втіха була! Щодень милувалася калиною: - На ній і листячко, і цвіт, і ягідки чудові! Хто не йде, то дивується: - Що то за калина така гарна?

Особливо весною любила сестричка спостерігати, як розкішно вона одягалася у пелюсткове вбрання. Китиці вкривалися тендітними білими квіточками, вгорталися в пахуче мереживо і навкруги плинули чудові пахощі. На повну силу квітував гіллястий кущик, що й сам дивувався своїм вмінням. Кожного дня співучі пташки губили свій голос у дрібних листочках.

І всі ці приємні враження глибоко запали в душу сестри. Та чомусь засумувала вона, ніби відчувала розлуку.

І так сталося. Своєю дівочою красою  зачарувала Ганнуся юнака. Закохався він й запропонував їй руку і серце, і проживання далеко від рідного краю. Вона відповіла йому взаємністю. Та коли настав час від’їжджати, підійшла вона до калини і тремтячими сльозами довго прощалася з нею. Із куща впало лише кілька крапель роси. Це були сльози жалю за нею, бо він теж її дуже любив.

 – Хай росте калина, – сестра всіх попросила. І в своїм серці понесла на чужину болючий спомин про неї. Калина росте, плоди має. І всім нам часто нагадує про рідну кровинку. Усміхаються червоні грона, ніби  в намисто повпліталися, а  часто сумують, інколи плачуть, бо довго не бачать сестри.

Минали роки, але надія на зустріч із калиною додавала Ганнусі сил.

Та ось прокинувся на Україні вітерець, розбудив  кущик. Загомоніли листочки, загойдалися квіткові кетяги. Зірвав вітер білі пелюстки і поніс дарунок для Ганнусі геть за обрій, через ліси і поля, села і міста далеко на чужину. Побачила їх  Ганнуся і стривожено гукнула:

–Які гарні пелюстки, мов зачаровані панянки!

І люб’язно звернулася: - Звідки ви тут узялися?

Поклала пелюстки на долоню, пригорнула до серця і відчула материнське тепло. І їй почувся тихий тужливий  голос живої і рідної калинової мови.    Це шепотіли пелюстки:

–Ми калиновий цвіт, той що ти доглядала. Як сумно нам без тебе, дорога!

Нехай тобі сняться в солодких снах рідна оселя і дорога до неї. Повертайся додому, бо там найкраще місце на землі!

І враз защеміло у Ганнусинім серці:

–Я повернусь, я скоро повернусь!

   Рідна хата, батьківський поріг ще довго були в її уяві.  І скільки разів обтирала  сестричка  сльози з лиця, стільки разів в її очах розквітав незабутній кущ калини.